Нижче містимо доповідь Д. Струка прочитану на студійному семінарі Другого Світового Конґресу Вільних Українців (СКВУ) у кінці 1973-го року в Канаді під назвою „Проблема збереження української мови в модерному поколінні”. В цій доповіді мова про молодь Канади, але та сама проблема стосується також молоді США та інших країн діяспори та молоді України. Хоч Україна вже двадцять років є незалежною державою але по містах України, та напевно й по селах, молодь говорить чужою мовою, ніби й вона не живе в своїй державі, де 6 мала панувати українська мова, так як у інших державах. В Німеччині всі говорять – німецъкою, в Франції — французькою, в Польщі —польською, в Росії – російсЬкою. ОсЬ що говорив Д. Струк: „Перед тим, як зупинитись на проблемі збереження української мови в молодому поколінні, розгляньмо питання, чи молодь конче мусить уживати українську мову. Варто б хоч раз теоретично замислитися над тим енігматичним „пощо”, що так часто злітає з уст тієї молоді, коли їй кажуть говорити по-українському. Бо тільки знайшовши відповідь на те „пощо”, зможемо зберегти українську мову в молодому поколінні.
Щоб хоч частково відповісти на це питання, треба тверезо проаналізувати всі стандартні відповіді, якими ми стараємося задовольнити нашу молодь. Ці відповіді в загальному діляться на дві катеґорії: емоційні та раціональні. Емоційних відповідей набагато більше, і трапляються вони значно частіше. Це відповіді на зразок: „Ти мусиш говорити по-українському, бо ти українець. бо твої батьки українці, бо твій нарід в неволі. бо бабця інакше не розуміс, бо так роблять всі чемні українські діти і т. ін.”. Поки дитина ще не зважується ставити серйозного спротиву своїм батькам, ці відповіді задоволь- няють її, і вона надалі говорить українською мовою. Коли ж приходить час неминуцого спротиву, ці „арrументи” перестають діяти, і молода людина; розглядаючи своє життя, бачить ясно, що говорити по-українському не дає нічого, крім приємности батькам, проти яких вона тепер виступае. Тоді така молода людина послідовно відкидає одну по одній всі ці емоційні відповіді, мовляв: „Я народився в Канаді і я канадець. Мені тут українська мова непотрібна ні в житті, ні в праці, ні в розваrах. Те, що мої батьки україниі і що я українського походження — незаперечне. Чи ж це означає, що коли я не говоритиму по- українському, то загублю своє українське походження? Адже, люди ірляндського походження не говорять по-кельтському, дуже мало жидів говорить жидівською мовою, не всі люди французького походження говорять по-французькому. Що поможе моєму народові, який знахоиться в неволі, якщо я тут у Канаді говоритиму по-українському? Я маю товаришів українського походження, вже третя rенерація в
Канаді, і вони не говорять по-українському, а все ж таки кажуть, що вони українського походження, і навіть гордяться тим і т. ін.”. На такі контрарrументи батькам дуже важко відповісти, і вони або здаються, або вдаються до емоційного шантажу, тобто: „якщо ти мене любиш, то ти це зробиш для мене” — або намагаються всіма способами „переконати” молоду людину та званими раціональними apr’ументами, що вживання української мови, чи пак знання її таки конечне і корисне в житті.
І тут виринають арґументи, як „Україна — це сорокмільйонна нація з тисячелітньою культурою, важлива хліборобська та заразом індустріяльна країна, без якої Радянському Союзові годі Обійтися. Знання украlнської Мови Відкриє тро6і шлях у дипломатічні кола Канади. Раніше чи пізніше світ муситиме рахуватися з Україною і тоді ті, що знають українську мову, будуть дуже потрібні. Без знання української мови, ти не можеш пізнати української літератури, а вона, зокрема в поезії, є одною з найиікавіших у світі. І, нарешті, коли постане незалежна українська держава, вона потребуватиме людей різних професій, і твоїм обов’язком є вивчити українську термінологію свосї професії, щоб прислужитися Україні, коли вона тебе покличе” і т. ін. Одночасно тій самій людині її батьки кажуть, що на Україні страшна русифікація, що в містах і серед фахівців майже виключно панує російська мова, що коли так буде ще пару десятків років, то українська мова взагалі зникне на Україні. Не треба бути аж надто вдумливою молодою людиною, щоб зоріснтуватися, що одне твердження заперечуе друге. Бо якщо в Україні перестають говорити по-українському, то чому людина народжена в Канаді, яка живе, розвивається і працює в Канаді, повинна говорити мовою, яка незабаром ввійде до списку мертвих мов світу. В цьому немае багато сенсу, і тоді молода люди- на перестає говорити українською мовою поза хатою.
І це знову приводить нас до кардиналъного питання: чому треба говорити по-українському? Як видно з повищого, відповісти на нього дуже трудно. Всі наші емоційні арrументи розбиває холодний арґумент утилітарности, всі наші раціональні аргументи нищить жорстокий факт занепаду української мови на Україні.
Отож відповідь мусить бути така, що змогла б встояти проти незаперечних арrументів з погляду доцільности вживання української мови в діяспорі і на Україні. І тільки тоді, коли ми зможемо дати задовільну відповідь нашій молоді, зможемо розраховувати на те, що вона вживатиме українську мову не тільки при батьках, але і тоді, коли стане на самостійний шлх або й сама перебере на себе обов’язки батьків.
І тут приходимо до того великого парадоксу, що відповідь є в тому, що відповіді немає. Так, немає відповіді на питання молоді: „пощо і чому говорити по-українському?” Немає відповіді на їхні арrументи, що знання української мови не конечним ні для кар’єри, ні для життя, ні навіть для визволення України. І коли ми хоцемо, щоб наша молодь в майбутньому говорила по-українському, то мусимо признати їй рацію. Ми мусимо сказати правду. А правда в тому. шо без знання української мови у світі можна зовсім добре обійтися. Коли ми це визнаєио, коли ми не побоїмося цього сказати прямо ввічі, ми вже виграли. Ми виграли. бо ми здобдемо в нашої молоддю респект. Ніщо так не гнітить молоду людину, як гіпокризія, як те, що іі батьки говорять їй явну неправду. Натомість, сказавши правду, погодившись з молоддю, що утилітарно знання української мови не виправдується жодними арrvментами, ми можемо тоді їй сміло сказати що говоримо цією мовою не тому шо вона велика, світова, потрібна — а тому. що вона НАША. Говоримо нею тому. що ніхто нам не має право заборонити цьoro, що вона частина нас так яка і наше покодження, і, якшо хочемо справді знайти себе в цьому скомплікованому світі, ми мусимо знати, куди сягає наше коріння, з якого джерела витікає наша психіка. Отож говоримо по-українському тому, що ми того хочемо, що хочемо пізнати себе, бо без знання свого походження не можна збаrнути своrо „я”, а без знання української мови не можна дістатися до духових скарбів нашого походження. Бо хоч наша література не найбагатша в світі, хоч наша словесність не найпривабливіша в світі, в тій словесності і в тій літературі заховані первні нашої душі, а дорога до пізнання тих первнів веде тільки через знання мови. І тому, коли ми сьогодні питаємо себе, чи буде наша молодь в май- бутньому говорити по-українському, то мусимо вірити. що буде, АЛЕ тільки тоді, коли ми перестанемо хибно зясовувати потребу знання української мови, а звернемо увагу на те, що в сьогоднішньому космополітичному світі, коли в прискореному темпі життя губиться індивід, щоб досягти балянсу, кожний в розпуці стараєгься визначити-себе, кожний 6’ється в коріннях свого походження. І коли покажемо нашій молоді цей шлях до самопізнання, вона, відчуваючи в ньому потребу, сама захоче rоворити по-українському, сама захоче її вчитися. А це бажання сильніше за всі наші арrумепти, і тільки воно може нам гарантувати, що наступні покоління таки говоритимуть по-українському і в діяспорі, і в Україні, і що робитимуть вони це не задля практичних благ, а задля чогось багато тривкішого і потрібнішого в житті людини, а саме задля психічної стабільности, що приходить як наслідок самопізнання і самовизначення.”
з Бюлетень фундації Івана Багряного ч.48
Click to Share